Чим відгукнулось для України зняття з озброєння ОТРК

Арсенал в Калинівці, де колись розрізали на брухт останні українські важкі оперативно-тактичні ракети, схоже, вибухнув в 2017 році по простій причині – від сорому за жахливі прорахунки колишніх головних військових командирів. Відомий журналіст Андрій Старостін у публікації Апострофу розповідає, чим було викликане рішення знищити ОТРК і до чого це в результаті призвело.

Через два місяці Україна буде відмічати неоднозначний ювілей – десять років як Міноборони на чолі з Анатолієм Гриценком та згодом очолюваний ним профільний комітет ВР нанесли черговий удар по обороноздатності держави. Вони прийняли рішення зняти з озброєння єдиний на той час вид важкої ракетної зброї – оперативно-тактичні ракетні комплекси (ОТРК) “Ельбрус” російської розробки та виробництва Казахстану. Ліквідація проходила на військовому арсеналі Калинівка Вінницької області та завершилася на початку осені 2010 року.

Те, що Казахстан конкурував з РФ за технології ОТРК “Ельбрус”, міністром оборони Гриценком не сильно афішувалось. Тому більшість публіки тоді вважало ці ОТРК суто російськими. Реальний виробник ракетних комплексів став відомий неспеціалізованій пресі лише в 2010-11 роках. Інформація про нього прийшла зненацька, завдяки скандальному візиту в Казахстан громадянина РФ Дмитра Саламатіна, який якимось дивом, всупереч здоровому глузду займав в Україні найвищі посади в сфері управління Збройними Силами та експорту зброї.

Наявність в України казахських ОТРК ( більш відомих світу як ракети Scud) повністю відповідала нормам міжнародного Режиму нерозповсюдження ракетних технологій, РКРТ. Бо це були не важкі балістичні та крилаті ракети з виключно ядерними боєголовками, а універсальні носії звичайних та спеціальних боєприпасів – ракети мали неядерні боєголовки вагою 0,9 т. В України жодної можливості оснащення цих ракет ядерними зарядами не було. Не існувало й небезпеки неконвенційного продажу цих ракет або їх складових до третіх країн в обхід РКРТ. Серійне виробництво та випробування Scud виробник – павлодарська компанія “Казахстан Інжиніринг”, припинив на той час вже досить давно, виробництво ОТРК “Точка У” завод згорнув трохи пізніше. І з тих пір підприємство зосередилось переважно на проектному редизайні раніше вироблених ОТРК та на випуску іншої зброї. Тому жодної необхідності Україні знищувати наявні ракети Scud не було.

Коли майбутній російський міністр української оборони Саламатін ще в статусі голови “Укроборонпрому” відвідував Астану, ракетний завод в Павлодарі його цікавив більш за все. Судячи з усього, він з’ясовував для Москви болюче питання: чи зможуть Казахстан та Україна сумісно виступати проти РФ на світовому ринку легких ракетних озброєнь і хто в цьому їх може підтримати. Що стосується важких тактичних ракет, то тут українському міністру-росіянину обговорювати уже не було чого. Їх долю для України було вирішено ще задовго до того як Саламатін 2009 року стрімко нагрянув з Москви в Київ. Його випередили інші, місцеві й тому більш моторні.

Переважна більшість інших держав-експлуатантів ракет Scud, на відміну від України, давно та успішно провели їх модернізацію та мають їх за основний елемент стримування. Модернізація у одних держав, таких як В’єтнам чи Єгипет, не викликала занепокоєння країн-підписантів РКРТ. Оновлення цих ракет у інших, таких як Вірменія, Сирія, Йемен чи КНДР, викликає постійні протести та санкції з боку міжнародного співтовариства. Справа в тому, що активність трьох останніх країн несе ризик розповзання по світу важких ракет з оснащенням зброєю масового знищення – ядерною та, частіше, хімічною.

Україна має багатий досвід виробництва ракетного палива, а Казахстан ще зберіг статус головного виробника оперативно-тактичних ракет на територіях колишнього СРСР. Обидві держави є взірцевими суб’єктами ядерного роззброєння. Тому у випадку, коли б важкі тактичні ракети знищені Україною не були та залишалися на озброєнні української армії, ці дві держави могли б зробити корисну справу – відтіснити РФ та взяти на себе безпечну модернізацію та контроль над міжнародною торгівлею даним видом військової техніки. Українські “ПХЗ” та “Азовмаш” разом із “Казахстан Інжиніринг” мали змогу ще у 2000-і роки припинити нелегальне розповзання цього виду зброї по світовому ринку. Адже РФ попри зовнішній тиск та санкції, продовжує бути спонсором цього розповзання. Ця держава в часи СРСР виробляла базові моделі ракет до ОТРК Scud на “Воткінському механічному заводі” в Удмуртії (завод зараз входить до корпорації “ТРВ”). Не дивлячись на те, що більшість площадок збирання ракет РФ перенесла або “випадково” дозволила вкрасти за кордон, в Іран або КНДР, удмуртський завод перевантажений замовленнями та отримує величезне фінансування.

Причина відсутності кризи російського виробництва ракет для ОТРК проста. Після формального припинення виробництва ракет до комплексів Scud, РФ не покинула оперативно-тактичну нішу ракетобудування, а просто перелаштувалася. Зараз вона займається бізнесом на елементах та комплектуючих до більш технологічно просунутих моделей ракет які були модернізовані іншими державами. Москва заробляє великі кошти на послугах з підготовки іноземних ракетних фахівців з заправки, метеорозвідки та інших військових дисциплін. Без них ефективне застосування ракет класу Scud абсолютно неможливе.

Зараз з упевненістю можна сказати, що рішення партнерських по відношенню до США України та Казахстану піти із світового ринку експлуатації та виробництва цих ракет призвело до катастрофічних наслідків – замість таких перевірених РКРТ та дружніх США країн, як Україна та Казахстан, лідером цього сегменту світового ракетного ринку стала КНДР. І хоч Москва звикла постійно кивати у цьому питанні на Пекін, але лише за підтримки саме російських науковців-хіміків та військових ВУЗів Північна Корея змогла провести глибоку модернізацію ракет. Апгрейд дозволив збільшити дальність ракет Scud D, більш відомих як «Hwasong» до 700 км що більш ніж вдвічі більше дальності базової моделі Scud B. Північно-корейське оновлення ракет було проведено на замовлення Сирії та Ірану. Якби спочатку Україна, а слід за нею й головний виробник базової моделі ОТРК Казахстан, не пішли б цього сегменту світового ракетного ринку – подібного катастрофічного стану можна було б запобігти. Катастрофізм полягає в тому, що 2018 року в чергу на придбання цих ракет стала армія терористичного угруповання “Хезболла”, яка базується в Лівані та воює на боці Башара Асада в Сирії. Більшість прогнозів спеціалізованої преси схиляються до думки, що покупцем із Лівану неминуче потягнуться й інші.

І тепер українську помилку 2007-10 років виправити важко. Адже Україна вийшла з сегменту експлуатантів тяжких ОТРК і залишила собі лише тактичні ракети “Точка” того ж казахстанського виробництва. Вони мають дальність 120 км та боєголовку яка в три рази легше ніж у Scud B. Під час загострень військових дій у 2015 та 2016 роках навіть ці легкі “Точки” зіграли дуже суттєву роль в зупиненні російської агресії. Було б ще краще якби в української армії залишалися більш важкі та дозволені міжнародними угодами ракети. Тоді цілком ймовірно, що нинішній контур окупованих українських територій був би набагато менший.

А поки Україна будує новий ракетний полігон та приймає зусилля по випробуванню новітнього ОТРК “Гром” власного виробництва – на світовому ринку продовжується бурхливе життя старих та досить надійних “керосинок”, як часто називає преса ракети Scud. Наразі лише залишається гадати де ще в світі можуть з’явитися північнокорейські “піратські копії” казахстанських оперативно-тактичних ракет – після Лівану, вони цілком зможуть з’являтися у Венесуели, у повстанців М’янми, чи у держав Центральної та Східної Африки. Причина популярності цих ракет – відносна дешевизна та у простота експлуатації. А головне, що балістичні некеровані боєголовки та переважно аналогові системи управління цього ОТРК дуже слабко вражаються звичними системами радіоелектронної протидії. І, як результат, на початку цього року випущені з Йемену ракети північно-корейської модифікації Scud змогли вразити аеропорт столиці Саудівської Аравії, зробивши це попри прикриття систем ПРО Patriot.

Чи мало знати керівництво вітчизняного Міноборони України та профільний парламентський комітет десять років тому про те, до яких наслідків у світі призведе рішення ліквідувати в Україні цю зброю? Однозначно мало. Звужуючи світовий клуб держав-експлуатантів важких ОТРК за рахунок власної держави, українські політики того часу свідомо зробили фатальну помилку. І тепер з легкої руки РФ кількість “диких” власників важких тактичних ракет у світі невпинно росте, а число цивілізованих користувачів цієї зброї падає майже до нуля. Падає попри те, що Україна разом з досить дружнім Казахстаном могли б круто поміняти такий стан речей на краще. Помилка, яка була варта Україні декількох дивізіонів Scud B та відповідно до цього, принесла додаткові жертви при обороні ОРДЛО від російської агресії, була дуже слабо аргументована тодішнім міністром оборони, а потім головою парламентського комітету Анатолієм Гриценком.

Мотивів схвалення розпилу на брухт цілком придатних для модернізації та цілком конвенціональних ракет тоді пресі називалося мало. Всього два. Перший з мотивів в самому початку консервації ракет, ще у 2005-07 роки, спирався на стару “фількіну грамоту” 2003 року – другорядний україно-американський меморандум попередньої влади. Цей папірець по суті стверджував що важкі тактичні ракети Україні вже ніколи не будуть потрібні. Але меморандум плутав грішне з праведним. Він прирівнював давно ліквідовані в 1997-2003 роки українські міжконтинентальні та крилаті ракети із суто оборонними засобами стримування. Попри цей абсурд, відповідальні відомства та профільний комітет ВР не озвучували жодних протестів.

На фоні сумнівного меморандуму другий мотив знищення ракет виглядав зовсім смішно – Міноборони та парламент ліквідувати ракети тому, що уряд надав непідкріплену нічим обіцянку виділити кошти щоб замінити ОТРК “Ельбрус” на більш новий ОТРК. Ним був “Сапсан”, віддалений прототип нинішнього ОТРК “Гром”. Але, ці ракети тоді були тільки у ескізній розробці, та навіть не в проекті. Гриценку це було добре відомо. Не дивлячись на це, ні Міноборони 2005-2007 років, ні комітет ВР не вимагали жодних гарантій, а запопадливо взялись нищити ракети. В результаті цієї активної діяльності очолюваного Гриценком Міноборони та згодом профільного комітету ВР, по напрямку важкої ракетної техніки армія України виявилася повністю роззброєна. Таким чином з 2007 року наша держава вже була ретельно підготовлена до неможливості дієвого спротиву російській військової агресії. Причому, підготовлена була не шпигунами чи диверсантами, а відповідальним урядовцем та головою профільного комітету, який на словах ніколи не притримувався проросійських цінностей.

Source: Feed #1

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *